СУБСТАНТИВНА РОЛЬ НАРАТИВІВ У ПОЛІТИЧНИХ ДИСКУРСАХ: КОМУНІКАТИВНІ ПЕРЕВАГИ

Анотація

Наратив російсько-української війни в різних трактуваннях присутній в національних та геополітичному дискурсах з відповідною оптикою та конотацією щодо воюючої України. Актуалізована нині тенденція геополітизації міжнародних відносин в поліцентричному світі важливим джерелом сили визначає національні версії власної історії та їх перемогу у публічному дискурсі.

В дискурсах про Україну, що змінює світ, про діалогічність можливостей і трансформацій повоєнного розвитку все більше уваги різними політичними акторами приділяється комунікативним перевагам наративів. В статті дається визначення політичного наративу. В загальному вигляді авторська позиція зводиться до розуміння під наративом історій, що використовуються політичними акторами для переконання інших у належній підтримці.

Грунтовно аналізуються «сильні» сторони наративу як пізнавального конструкту. Ключового значення в якості символічного оформлення політичних цілей і цінностей наративам надає апеляція до ментальних особливостей людей, повсякденного рівня їх культурних орієнтирів та ідентитетів. Мовленеві оповідальні конструкції наративів містять значні переваги в інтерпретації та культурному розкодуванні суспільством смислів політичних посилів в порівнянні з ідеологічно визначеними й доктринально закріпленими в державних рішеннях цілями і цінностями.

В статті на емпірично верифікованому матеріалі показано, що ідеологічні декларації та настанови, стверджуючи беззаперечні значення та наполягаючи на обов’язковій каузальності того, що відбувається, пропонують громадянам не смисли, а заздалегідь сформовану істину. Навіть на фоні активної державної пропаганди та агітації це підвищує рівень відчуженості у взаємовідносинах суспільства і держави. Констатується політична периферизація ідеологій.

Висвітлено новий функціонально-рольовий профіль наративів, пов’язаний з їх перетворенням із допоміжного інструменту в самостійний та впливовий спосіб означування політичних явищ. Протестно-перформативні практики «картонкового майдану» розкрили наративну спроможність щодо формування солідаризації громадян у певних співтовариствах з політично окресленими цілями. Крім того, були сформовані іміджеві конструкції щодо інститутів та провідних акторів, внаслідок чого відбувся перехід від концептуального до знакового символізму наративів з інкорпорацією емоційних реакцій та вражень.

Окремий ракурс аналізу теми відрізняє наративний обіг у внутріелітарному середовищі на фоні так званого «міндічгейту».